Заглядаю за пазуху тихої ночі

Крихти зірок за туманом зникають

Ранок вогкий наступа із тіней

Очі до світла потроху звикають

Вловлюють світ, що залишив Еней

Предок славетний, герой древніх міфів

Гори оці він колись пізнавав

На своїм кораблі досягав сірих рифів

Тут колись жив, воював і кохав.

Славетні руїни стоять вже віками

Їх сиві тумани і дощ обійма

І прозорими в небо своїми руками

Вони прагнуть того, чого вже нема…

За смарагдовим полем ховається місяць

За нічною марою тікає пітьма

У небеснім котлі уже сонечко місять

Щоб зійшов цей млинець крадькома

Засвітив веселковим перЕливом гори

запалив розтурбовані наші серця

Щоби світлом своїм розігнав усе горе

І розвіяв печаль із душі озерця.

Відкриваю повільно зажмурені очі,

Відчуваю руками запилений світ,

Заглядаю за пазуху тихої ночі,

що тікає тремтяче за світлий софіт.

Аж до болю вдихаю повітря морозне

На яскраві сніги із любов’ю дивлюсь.

У людини уява така віртуозна!

Де захочу - там подумки я опинюсь.