Дерево. Життя.

Дерево Життя я ношу на шиї ще з часів Таїланду. Такий гарненький срібний ланцюжок з кулоном у вигляді дерева в срібному колі. Проста прикраса, але красива, символічна. Щось є в ній магічне. Пам'ятаю, як купувала його в Таїланді. Одягла і відчула свободу. Мій особистий символ волі. А потім дізналася багато про символізм Дерева Життя в буддійській культурі та ще більше відчула гармонію з цим кулоном. Моя перша прикраса, куплена під час моєї першої подорожі. Та ще й такої далекої. Аж за 7 тисяч кілометрів від дому. Тікаючи тоді від розбитого... втім, деталі залишаться тепер лиш в моїх спогадах. Тікаючи від себе, виявилося, що бігла назустріч собі ж.

Після незабутнього, екзотичного досвіду на островах "країни посмішок", дуже чекала повернення додому, до мого міста, що обіймає улюбленим ранковим туманом, ароматом свіжомеленої кави та шлейфом бузкового цвітіння.

А після Таїланду потрапила на Кіпр по роботі, зустріла свого тепер вже чоловіка.

Все змінилося. Я змінилася. Побачила та відчула, який великий та прекрасний світ та полюбила його ще більше.

Єдине, що додавало шлейф суму всі ці роки, це те, що життя відділило мене фізично від мого міста, лише рідкісні, пристрасні зустрічі дісталися нам - двом шаленим серцям у цьому світі, моєму місту та мені. І, як ті коханці, які не можуть бути довго разом, ми ховалися на схилах Подолу, тікали його бруківкою від дощу, забігаючи до затишних вечірніх кав'ярень, де, веселі та хмільні від щастя та кави, танцювали танго та мілонгу. І місто обіймало мене, гаряче та ніжно водночас; вело Пейзажкою за руку і спостерігало, як я із захопленням милуюся його красою зі схилів.

Влітку, коли сонце пекло скажено, воно вкривало мої плечі затінком каштанів.

Весною так довго затримувало мене на своїх вулицях, що п'янкий аромат квітучої пори робив мене, юну, зовсім малою, щасливою, вільною.

А осінніми вечорами ми разом бавилися листям, дивилися на хвилі нахмуреного Дніпра, прогулювалися романтично та неспішно вулицями, огорнутими ароматом змоклого листя та землі, поринали в густий туман, що відділяв вечір від ночі, гріли руки горнятком кави навиніс.

А взимку Місто Душі балувало мене особливо.

Воно вдягалося так, як я люблю найбільше. Розвішувало срібло всюди, перетворюючи вулиці на казку. Грілося зі мною в маршрутці, радісно, мов дитя, визираючи у вікно крізь візерунки морозу. На гучних новорічних ярмарках пило зі мною глінтвейн та рахувало зорі, що змішувалися з різдвяними вогнями. На кінцевій зупинці 5-го маршруту, біля парку Шевченка, разом зі мною ловило сніжинки віями та, непомітно для інших, на пару мені роззявляло рота, щоб впіймати хоч одну, а потім голосно й весело сміялося вітром у сріблястих гілках.

Ми обоє ставали дітьми й бавилися, і воно ніяк не хотіло відпускати мене від свого серця.

І там мені було найтепліше, у самому його серці, там, де бруківка, вуличні музики, величезний та поважний Сковорода, де схили Дніпра так близько. А часом воно разом зі мною просто спостерігало віхолу за вікном, шепотіло мені свої секрети, історії, мрії. А я їх слухняно та радісно записувала римованими рядками, аби не забути.

А зараз там війна.

Війна.

Моє місто змінилося дуже.

Воно тепер виє сиренами, підсвічує зорі спалахами снарядів, ховається підвалами, вібрує, гуде. Перетворюється. Стає ще сильнішим, ліпшим. Ковтає гіркоту болю та страху і оживає заново. Бо в самій його основі - Життя. І навіть зараз воно живе. Творить. Розливає цю творчу енергію в судини своїх жителів, гартує їх.

Війна скінчиться і воно буде ще могутнішим. Ще мудрішим. З новими глибокими ранами та зморшками, але й з новим натхненням до існування.

А разом з ним повернемося і ми. І станемо з ним у звичне танго, і затанцюємо схилами Дніпра, на бруківці Подолу, де голосно лунатиме переможний сміх Мого Міста.

Торкаюся до свого дерева життя на шиї. Крізь сум, біль та страх, так само відчуваю гармонію світу. Заплющую очі і молюся всім богам усіх всесвітів, аби швидше припинилася війна. І вони мене почують. Адже Життя завжди продовжується. Життя завжди перемагає.

26/07/22